Наш відеокліп для музично-патріотичного батлу — саме про таку історію. Про Україну, яка сьогодні живе між болем і надією.

Це був не просто кліп.

Це був біль, який ми прожили разом.

Ми — діти війни. Ми ще вчимо уроки, сміємося на перервах, будуємо плани на майбутнє… Але водночас ми вже знаємо, як звучить тривога серед ночі. Ми знаємо, що таке чекати. Боятися. Мовчки плакати. І щоранку читати новини лише з однією надією — аби всі були живі.

У своєму відео ми хотіли показати Україну, такою, якою вона є сьогодні. Сильною — але пораненою. Нескореною — але втомленою від втрат.

Ми говорили про дітей, у яких війна забрала спокійне дитинство. Про матерів, які засинають зі сльозами. Про порожні місця за столом. Про голоси, які більше не почуєш…

А потім фінал, той момент, коли серце стискається найбільше. Ми йдемо до могил наших Захисників. Тих, завдяки кому сьогодні маємо право жити. Право навчатися. Право співати українською. Право обіймати рідних. Ми кладемо квіти… І в ту мить розумієш: за кожен наш спокійний ранок хтось заплатив власним життям.

Ніхто з нас не грав у цьому кліпі.

Бо такі речі неможливо зіграти.

Їх можна тільки відчути серцем.

І поки ми пам’ятаємо їхні імена — вони живі.

У наших молитвах.

У наших сльозах.

У нашій Україні.

Слава Героям, які назавжди залишилися молодими…

Щиро дякуємо дітям, які взяли участь у зйомках і прожили цю історію серцем.

Гапону Олександру Олександровичу — за постановку окремих фрагментів.

Мащенко Світлані Миколаївні — за проникливий авторський вірш.

Посилаєвій Анні Вадимівні — за допомогу у зйомці та постановці.

Кулінічу Вадиму Анатолійовичу — за ідею, режисуру, постановку, зйомку, монтаж та організацію всієї роботи.

І найбільша подяка — нашим військовим.

За кожен ранок.

За можливість жити, навчатися, творити.

За мирне небо над Україною.